Дмитро Богуцький народився 29 липня 1997 року в селищі Стрижавка на Вінниччині, навчався в місцевому ліцеї №2. Рідні згадують його як доброго, привітного й веселого хлопця, який завжди приходив на допомогу. Друзів у нього було так багато, що батьки знали не всіх.
Він грав у футбол та волейбол за збірну селища й мав чимало нагород. Захоплювався автомобілями й мотоциклами, цінував ранкову каву на ґанку та риболовлю. «Діма був рибалкою від Бога, і без риби додому не повертався. Їздив із батьком та друзями, влаштовували між собою змагання – хто більше наловить», – згадує мати Людмила Леонідівна.
Дмитро здобув дві вищі освіти: у Вінницькому національному аграрному університеті за спеціальністю «Технолог з агрономії» та у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського за спеціальністю «Фізичне виховання та спорт». Проте обрав батьків шлях і пішов служити до поліції охорони Вінниці, згодом став старшим групи затримання в Калинівці. У поліції прослужив п'ять років.
З батьком Анатолієм Васильовичем вони будували сімейний будинок і облаштовували вольєр для собаки Джети. Батько пригадує, що повчав сина не поспішати за кермом: «Я йому завжди казав:
«Сину, не спіши, не спіши». Не знав, що він так поспішав жити», – каже Анатолій Васильович. Одружитися Дмитро не встиг: вісім місяців він зустрічався з Іриною, і рідні припускали, що він готував їй пропозицію.
Служба у штурмових підрозділах
З початком повномасштабної війни Дмитро сказав батькам, що має захищати Україну. Коли в Національній поліції почали формувати штурмові бригади, він підписав контракт. У 2023 році одним із перших пройшов відбір і бойову підготовку та приєднався до Об'єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють», а згодом став заступником командира взводу штурмового полку «Цунамі» Департаменту поліції особливого призначення. Позивний «Буг» йому дали ще в дитинстві.
У липні 2023 року разом із побратимами він виконував завдання на Бахмутському напрямку, поблизу села Кліщіївка на Донеччині. Близьких не тривожив і запевняв, що все добре. Якщо кілька днів не виходив на зв'язок, пояснював коротко: накривали, літало. Побратими згадують, що в найважчі моменти він повторював: «Це все дурниці, все буде добре, зараз закінчимо з цим і поїдемо пити пиво».
У ніч на 21 серпня штурмова група, до якої входив Богуцький, зайняла визначені позиції й готувалася до наступу, але її виявили ворожі дрони та почався обстріл. Разом із побратимами він просунувся вглиб укріплень ворога в приватному секторі Кліщіївки, де бійців зустрів кулеметний вогонь. Дмитро проповз по боєприпаси й закидав гранатами підвал, звідки стріляв ворог. Коли ненадовго стало тихо, він підвівся перевірити ситуацію, і кулеметна черга влучила йому в шию та пошкодила артерію. Поранення виявилося смертельним.
Дмитра Богуцького поховали в рідному селищі. Посмертно він удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, відзнаки Президента України «За оборону України» та нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих». У Стрижавці його іменем названо вулицю, а на будівлях Управління поліції охорони та Стрижавського ліцею №2 встановлено меморіальні дошки. Портрети захисника є на стелах пам'яті у Вінниці та Калинівці.
