Спостереження тривало з 2020 по 2022 рік. Міжнародна група дослідників з Оклендського університету позначила супутниковими передавачами 21 південного гладкого кита біля субантарктичних Оклендських островів у Новій Зеландії. Про це повідомляє Discover Wildlife.
Вчені відстежували рух тварин до багатих на їжу холодних вод на південь від Австралії. Частина китів рушила прямо на захід найкоротшою траєкторією. Решта повернула глибоко на південь, описала в океані дугу у формі літери L і лише потім піднялася назад на північ.
Час проти енергії
Обидві групи прибули на літні пасовища майже одночасно, у період піку розмноження планктону. Кити, які обрали довший шлях, вирушили приблизно на місяць раніше й пливли повільніше. Кружний маршрут у середньому займав 64 дні, прямий китам вдавалося подолати за 42 дні.
Науковці перевірили стать, довжину тіла, вік і вгодованість тварин. Жоден із цих чинників не впливав на вибір напрямку. Вирішальним виявився лише день відплиття.
Провідна авторка дослідження Ліна Рієккола пояснює це різними пріоритетами: одні особини економлять енергію завдяки розміреному темпу, інші заощаджують час.
Поведінка залежить і від обставин. Одна й та сама самка з дитинчам може відкласти старт на 3–4 тижні, поки малюк підросте, а потім пройти шлях за 42 дні. Наступного року, мандруючи сама, вона обрала неспішний 64-денний маршрут через південні широти.
Природні орієнтири
Кити, що йшли довгим шляхом, різко повертали біля південного краю Антарктичної циркумполярної течії, яка оперізує Антарктиду. Лінія їхнього маневру збігалася з ділянками мілководного рельєфу морського дна, уздовж якого тварини рухалися далі.
Важливу роль відіграє й чутливість до геомагнітного поля Землі: більшість китів змінювала курс там, де магнітне схилення становило від -82 до -84 градусів.
Популяція південних китів і досі відновлює чисельність після десятиліть китобійного промислу. Така гнучкість поведінки, зазначається в матеріалі, підвищує її шанси пристосуватися до нагрівання океанів і зміщення кормових зон.
